Чому пасіонарна меншість виграє Майдани, але програє вибори? Чому Україна ще на початку 90-х пішла не тим шляхом? Чому досі в Україні спрацьовує технологія «всі політики однакові» і до яких наслідків вона призводить? Про це і не тільки розповів політичний аналітик і народний депутат VII скликання від ВО «Свобода» Андрій Міщенко, який став черговим гостем авторської програми Андрія Іллєнка «Український контекст» на «4 каналі». Пропонуємо ознайомитись із найцікавішими фрагментами розмови.
«Свою активну громадську діяльність розпочав ще 1988 року, – розповідає Андрій Міщенко. – Тоді починались перші мітинги у Львові, тоді ж вступив у першу неформальну громадську організацію “Товариство Лева”. Наше основне завдання полягало у тому, аби постала Українська держава. У це майже ніхто не вірив, в тому числі й українці. Але вірили пасіонарії. Українська держава таки постала.
Нас тоді переповнювала віра у те, що Україна стане успішною та багатою. Через 30 років ми мали б щонайменше бути в G 20 – двадцятці країн із найбільш розвиненою економікою. Україна за всіма показниками мала шанси туди потрапити, але так не сталось. Мало того, ми опинились далеко позаду наших західних сусідів. Чому? Мені здається, що одним із ключових факторів стало те, що на початку 90-х націонал-демократи разом з комуністами проголосували за законопроект, який фактично закрив молоді шлях у політику. Згідно з тим законом, українець, якому не виповнилось 25 років, не міг стати депутатом.
Показово, що після всіх революцій у східній Європі молодь пішла в політику. Стара номенклатура була витіснена. Натомість в Україні молоді люди в кращому разі пішли в бізнес, значна частина виїхала за кордон або й навіть пішла в рекет. Куди завгодно, але не в політику. Змова націонал-демократів з комуністами призвела до того, що Україна ще на старті почала рухатись не в тому напрямку. Ми обрали неправильний вектор розвитку власної держави, ми не перезавантажили владу.
Зараз модно говорити про нові обличчя, але насправді ті нові, що приходять до влади, перебувають у тому ж векторі. Вони ментально є дітьми та онуками все тих же старих політиків. Це не ті особистості, що боролись за незалежність. Сьогодні навіть герої війни майже не мають шансів потрапити у владу. В них немає телеканалів, ЗМІ, фінансового ресурсу. Зрештою, вони не організовані поміж собою. Ми втратили свій історичний шанс у 90-х і як наслідок – досі триває біг по колу».
