Журналіст Аркадій Бабченко вирішив отримати громадянство України після інсценування його убивства у Києві. Про те, як він брав участь у спецоперації СБУ, він детально розповів кореспондентам ВВС Джоні Фішеру й Іллі Барабанову.
“А який у мене був вибір?”
Джона Фішер: Як це було – бути “мертвим“?
Аркадій Бабченко: Холодно. Це дуже холодна процедура, яка бюрократично довгою виявилася, і від початку до кінця пройшло годин 13.
Д.Ф.: Коли з вами зв’язалися українські спецслужби, щоб запропонувати вам участь у цій спецоперації, чи не хотілося вам сказати “ні“?
А.Б.: Мені хотілося сказати “ні”, мені хотілося кудись поїхати, мені хотілося поїхати на Північний полюс і там повністю розчинитися, чи в Англію, чи в Штати, чи куди-небудь ще. Але оскільки було зрозуміло, що варіантів немає – або працюємо, або все одно працюємо – то прийняв ось таке рішення.
Д.Ф.:Чи були у вас якісь страхи чи побоювання брати участь у фейк-ньюз такого рівня?
А.Б.: Мова йшла не про фейк-ньюз, мова йшла про спецоперацію. Коли до тебе приходять і показуть всі твої дані, твої паспортні дані, паспортні дані твоєї дружини, фотографію твого будинку, фотографію будинку твоєї дружини, твою фотографію, яка є тільки у мене в паспорті і в моєму паспортному столі…
Д.Ф.:Чого досягли в процесі цієї спецоперації?
А.Б.: Це не до мене питання. Це питання до Служби безпеки України. Мені не доповідають про хід справи, не доповідають, як вона ведеться, які методи і навіщо все це робиться.
Досягнуто хоча б те, що злочин завершений, є доказова база. Стаття, якщо я не помиляюся, 271 КК України, ініціація злочину (Бабченко має на увазі статтю 271 КПК України про контроль над здійсненням злочину. – Ред.).
Злочин задокументований, злочин доведений, тепер є доказова база. І другий момент: не було зрозуміло, чи це одна людина чи ні. Тобто мала бути впевненість, що другої людини не буде. Що організатори не злякаються, не подумають, що це підстава, і не почнуть шукати іншу людину.
Д.Ф.:На прес-конференції ви вибачилися перед своєю дружиною. Чи знала вона про спецоперацію?
А.Б.: Я б дуже не хотів, щоб моя сім’я взагалі хоча б якось фігурувала у цій справі.
Дружина, звісно, знала. Тому що все це робилося у мене вдома на її очах. Але будь ласка, я дуже прошу, не згадуйте її, не треба втягувати її у цю справу. Я втомився боятися за себе і не хочу боятися за свою сім’ю.
Д.Ф.:Багато людей, ваші друзі, ваші колеги були вражені новиною про вашу смерть. Чи відчуваєте ви себе винним у тому, що змогли це допустити?
А.Б.: Безумовно, я жалкую про те, що довелося протягнути через все це і знайомих, і не знайомих, і читачів. І, безумовно, я шкодую, що всім довелося це пережити, тому що я знаю, що таке ховати колег. Я неодноразово ховав колег, і я знаю, наскільки це важко.
Д.Ф.:А ви вже вибачилися перед ними?
А.Б.: Так, на прес-конференції в СБУ я почав із того, що я шкодую, що вам усім довелося це пережити.
Д.Ф.:У вас репутація журналіста доволі безстрашного, щирого, такого, що говорить правду. Чи не думаєте ви, що сама ця ситуація зараз може зіграти на руку Росії і порушити довіру до інформації й журналістики загалом?
А.Б.: Давайте так: коли до вас прийдуть, коли до вас звернуться спецслужби і скажуть, друже, ось є замовлення на твоє вбивство, давайте ви станете в горду позу і скажете: ні, я думаю, що це вплине на репутацію ЗМІ, і не буду брати участі в спецоперації, хай мене вб’ють. Уперед.
Коли ми почали про це говорити, перше, що мені сказали працівники СБУ, було: головне завдання – це вберегти тобі життя. Всі інші завдання – затримати організатора, виявити ланцюжок, провести розслідування, довести все – дуже важливі, але головне завдання – це вберегти твоє життя. Мова йшла не про фейк-ньюз, мова йшла про спецоперацію.
Д.Ф.:Але як журналісту вам не здається, що цей епізод може зруйнувати довіру до ЗМІ?
А.Б.: А який у мене був вибір? Що б ви зробили на моєму місці?
“Коли тобі показують, що ось, такі документи на тебе прийшли, на замовлення, ти не ставиш собі питання, чи не фейк-ньюз це”
“У морзі завели в кімнату санітара, там я воскрес”
Д.Ф.:Ви можете розказати, що сталося у ніч вашого “вбивства“?
А.Б.: Підготовка йшла довго. З того моменту, як мені повідомили [про планування замаху] до того дня, як все це сталося, пройшов місяць.
Коли все ж прийняли рішення, що робимо в цей день, прийшов гример. Футболка моя була заздалегідь прострелена. Ми тренувалися падати, як падає людина, у яку вистрілили. Мене загримували, кров була натуральна. Все було по-справжньому.
Дружина подзвонила в поліцію і “швидку допомогу”. Приїхав загін поліції, приїхала “швидка допомога”.
Мене поклали на носилки, спустили в карету [“швидкої допомоги”]. Легенда була, що я ще живий. Ми від’їхали на якусь відстань, почалась реанімація, потім я “помер”. “Швидка” повідомила про факт моєї смерті.
Після цього мене відвезли в морг. Поки ворота не зачинилися, в морзі я лежав, вдаючи мертвого.
У морзі мене завели в кімнату санітара, там я воскрес, зняв із себе футболку, все було в крові, я намагався вмитися. Потім я загорнувся в простирадло, увімкнув телевізор і сів дивитися новини про моє “вбивство”.
Після цього мене евакуювали із моргу і відвезли у безпечне місце. Закінчилося все тільки о п’ятій ранку. А почалося о шостій вечора.
Після цього добу я був під охороною, і закінчилося все тим, що мене привезли на прес-конференцію [в СБУ].
Ілля Барабанов: Скажи чесно, я вчора о другій ночі написав некролог на тебе, потім летів до Києва на твої похорони через Мінськ, половина твоїх друзів ридала. Тобі соромно?
А.Б.: (Сміється) Ні, мені не соромно. Вибачте, правда, що все так вийшло, але не було інших варіантів, розумієш.
І.Б.:Я правильно розумію, що крім дружини взагалі ніхто не був в курсі всього, що відбувалося? Тому що Айдар [Муждабаєв] того вечора на себе не був схожий, коли це все відбувалося.
Із друзів і знайомих ні, але взагалі були…
Я тобі кажу, це була спецоперація, вона готувалася дуже довго, підготовлена була добре.
Приїхав підготований загін міліції, якого поставили до відома, приїхала “швидка”, яку поставили до відома, санітари в морзі були поставлені до відома, ну бо це природньо – тобто я як би дохла людина, а тут він у “швидкій” раптом оживає. Звісно, цих людей треба було поставити до відома.
Нізвідки, слава богу, витоку інформації не було. Це справді велика робота. Із близьких і знайомих – так, на жаль, ніхто не знав, нікого не ставили до відома, і я у 125-й раз, звісно, шкодую про те, що їм усім довелося це пережити. Але не можна було, розумієш, не можна було.
“Вибачте, правда, що все так вийшло, але не було інших варіантів”
І.Б.:Поясни, багато хто не розуміє, навіщо обов’язково було “вмирати“? Чому не можна було залишити все на тій стадії, що ти важко поранений у лікарні?
А.Б.: Я не знаю, я не розробляв спецоперацію. Ці питання треба ставити СБУ. Значить, у них, напевне, були свої резони. Вочевидь, злочин мав бути завершеним. Вочевидь, кілер приходить до замовника й каже: “Ось, я його грохнув, ось тобі, будь ласка, докази, давай мені гроші”. Той йому дає гроші, і тут його беруть під білі рученьки. Вочевидь, для цього це треба було зробити – по-перше.
А по-друге, розумієш, це зараз зрозуміло – кілер, організатор, це зараз ланцюжок більш-менш зрозумілий, а там же нічого не було ясно – один виконавець чи два. Ну ось зараз я нібито поранений у лікарні – чи є ще хтось чи ні? Він одному дав аванс чи двом, трьом, розумієш?
І.Б.:Крім ось цих фото будинку, паспорта, твоїх портретів, паспортних даних, якісь іще докази тобі показували? Може, ти бачив ось цей список із 30 опозиціонерів, які мали бути убиті?
А.Б.: Я не бачив, мені не показували. Мені говорили про це, але це таємниця слідства, я не можу зараз про це говорити.
І.Б.:У тебе є якась інформація чи припущення, хто в Москві міг захотіти твоєї смерті і замовити тебе?
А.Б.: Не знаю, ні, звісно.
І.Б.:І організатора, якого тут затримали, ти теж не знаєш, що це за людина, тобі не відомо?
А.Б.: Ні, я не знаю. Це громадянин України. Не знаю.
І.Б.:Ти не боїшся – це таке дивне запитання – але ти не боїшся, що якщо з тобою щось станеться колись у майбутньому, в це вже ніхто не повірить?
А.Б.: Ой, а мені якось глибоко байдуже, повірить в це хтось чи не повірить. Знаєш, зараз пішло дуже багато мемів по “Фейсбуку”, мені дуже подобається: “Коли Бабченко помре наступного разу, в нього ще добу будуть тицяти паличкою”. Будь ласка, друзі мої, тицяйте. Я волію вирішувати проблеми за їхнім надходженням.
Ось зараз була проблема – мені лишитися живим і вберегти мою сім’ю в безпеці. Ми ж сім’ю звідти (з Росії. – Ред.) вивезли. Ми спеціально вивезли звідти сім’ю, тому що розуміли, що зараз їх почнуть чесати – спецоперація ж провалена. Ми розуміли, що ніщо не буде їх стримувати прийти до моєї дружини і підкинути, скажімо, наркотики, щоб, наприклад, натиснути.
І.Б.:Тобто мама, донька, прийомні діти – всі зараз у Києві?
А.Б.: Ми не будемо говорити, хто де, хто чого, хто по чім. Моє головне завдання було – вижити і убезпечити мою родину. Як це виглядає з точки зору моралістів, я думав про це в останню чергу, от чесне слово.
Друзі мої, ще раз, давайте: ось коли до вас прийдуть і скажуть: “Ось твої дані, ось замовлення на тебе, давай – ти хочеш вижити чи ти хочеш моралізувати?” Будь ласка, моралізуйте – я захотів вижити.
